Чому ми вирішили навчати свою дитину в школі дистанційного навчання?

Ольга Литвиненко: «Знаєте, спочатку не було бажання віддавати дитину в класичну школу саме тому що, на мою думку, система сильно відстала від реалій, в яких ми живемо. Але все ж у перший клас син пішов у звичайну школу, і він, насправді, хотів туди піти, він любив вчитися і чекав цього моменту.

Але якось із першого класу в нас і не склалося. Можливо, нам зі школою не пощастило, можливо, ще щось. У класі було 38 дітей, було кілька хлопців просто некерованих, що б ви розуміли ситуацію - у першому класі трьох хлопчаків поставили на облік у поліцію. Син, приходячи додому, говорив, що вчителька кричить на хлопчиків, тому що вони її зовсім не слухають, а вони і справді не слухали. Я якось на перерві стала свідком, як один із хлопців у класі на прохання зайти в кабінет просто послав її нецензурною лайкою. Мені чесно шкода було викладача, вона, правда, намагалася. Це перше.

Друге - ще вставати нам було ну дуже складно, син сова, і перша зміна для нас була каторгою.

У другому класі ми перейшли в іншу школу, знайшли хорошу гімназію, із хорошим викладачем, і дітки були інші... але тут вже в мене нерви здали. На одних із батьківських зборів нам дуже довго пояснювали, як правильно оформляти все в зошиті з математики, скільки клітинок і після чого потрібно відступити, і ви знаєте, навіть мені було складно запам'ятати. Я не могла зрозуміти, як все це впливає на знання, життя і здатність мислити.

Тому, коли у нас з'явилася у Вінниці дистанційна школа, я запитала сина чи хотів би він вчитися вдома, він відповів, що був би радий. Ось так і почалася наша спільна подорож під назвою «дистанційне навчання».

Ахновська Інна: «Мій син вчився у традиційній школі з 1 по 6 клас. Про дистанційне навчання ми не думали, хоча діти моєї приятельки не ходили у традиційну школу, при цьому були набагато успішніші і (головне!) щасливіші від багатьох своїх ровесників. Ми жили в Донецьку. 26 червня 2014 року поїхали відпочивати і більше не повернулися у зв'язку з військовими діями. Півроку подорожували по Україні, потім «осіли» в Києві. При цьому Донецький національний університет, де я працювала, перевели до Вінниці. Ми жили в Києві, їздили на роботу до Вінниці, сина (якому тоді було 12) брали з собою. Зрозуміло, важко було знайти школу, яка була б лояльна до наших подорожей і частим пропускам уроків. Тут ми і згадали про дистанційне навчання. Поговоривши з приятелькою, оформили сина в Переяслав-Хмельницьку школу-інтернат, де в рамках експерименту існувала дистанційна форма навчання. Зрозуміло, рішення було прийнято колективно, і син навіть трохи переживав, як це все навчання буде відбуватися вдома або в секціях.